svoboda

Володя Кавказький. Незаплямована честь.

 

Вже дуже давно відгриміла війна з фашистською Німеччиною.

Давно пішла в минуле біль, та загоїлись рани.

Вже давненько нема тієї країни, що завдала нищівного удару по фашизму.

Заросли бур*янами самотні могилки радянських бійців, яких було поховано швидкоруч... в короткі хвилини тиші між атаками та обстрілами.

Височать лише стели «братських могил», куди ще інколи приходять постарілі діти та онуки тих, чиї прізвища викарбувано на камені тих могил. Приходять... витирають сльозу, покладають квіти, та тихенько про щось думають, годинами стоячи перед стелами... розуміючи, що вони – нащадки справжніх героїв, про яких ходять легенди та складають пісень.

 

Та от, були то герої іншої країни - Радянського Союзу, який давно пішов у небуття. І діти тих героїв не завжди тепер живуть у тих країнах, на території яких височать стели братських могил, що є похованням їх героїчних родичів.

На моє велике переконання, спільна історія... спільна перемога – це те, що змушує нас завжди повертатись лицем до тих, чиї батьки та діди лежать поруч... під однією стелою з нашими. Бо колись вони ділили між собою один шматочок хліба... «наркомівські» сто грамів горілки та один недопалок перед боєм. Ми маємо разом пишатись тим, що ми є їхніми нащадками. Це дякувати їм, що ми є на цьому світі.

І як би не складались обставини... як би не намагались політики з олігархами роз*єднати і зробити ворогами тих, що разом гинули та мерзли в окопах... як би не намагались зробити ворогами між собою нащадків тих бійців, що гинули, визволяючи землі сьогоднішніх суверенних країн, людську пам*ять неможливо заборонити. Вона жива, і вона буде жити. А доки вона житиме, будуть в ній відроджуватись все нові і нові факти, які мали місце в тій жахливій війні.

 

От так і цього разу.

Сьогодні я хочу розповісти про радянського розвідника... радиста, який загинув у тій війні, не зрадивши Батьківщину та не порушивши Присягу.

Нажаль, в той же час, існує думка, а може й офіційна позиція, що цей боєць перейшов на бік фашистів, чим зрадив Вітчизну. І таке тавро лежало на пам*яті радянського бійця дуже багато років... десятиліть, доки я не зустрів людину, що розповіла мені історію Володі Кавказького.

 

Випадково! Неочікувано почалась розповідь старенької жіночки, яка з екрана телевізора дізналась про те, що Володя Кавказький, якого вона знала в той час, вважається зрадником! Вона знала, як... коли... та за яких обставин загинув радянський розвідник. Почуте з телевізора вразило стареньку бабусю, і вона вирішила поділитись зі мною тим, що було їй відомо.

 

А було це близ села Мордвинівка, Запорізької області, Мелітопольського району. І сталось це ввечері... на заході сонця, 26 вересня 1943 року, за три кілометри до Мордвинівки.

Після чергового сеансу зв*язку з «Центром», Володя вийшов з посадки, що поєднувала лиман Молочний та дорогу на Мордвинівку. В той же час по дорозі, в бік Мордвинівки, рухалась гарба, якою керувала жінка.

Володя, певно хотів під*їхати, тож підняв руку, щоб зупинити її. Але жінка перелякалась, (зовсім поруч були німецькі укріплення), і відпустила віжки. Коні пішли навскач... прямо на хлопця. Він схопив приводи, але не втримав їх, бо за плечима був мішок з радіостацією. Приводи вислизнули з рук, а дишло вдарило розвідника, і він впав, потрапивши під кінські копита. Тож, наступного сеансу зв*язку з «Центром», який було заплановано на наступний день, 27 вересня 1943 року, не відбулось. Володя на зв*язок не вийшов.

 

Слідом їхала ще одна гарба.

Пізніше, жіночка, яка їхала на ній, розповіла, що бачила поневічене тіло та розтоптану рацію. А з тою жіночкою їхала її восьмирічна донька – Аллочка. (Сьогодні, якщо вона жива, дай Бог їй здоров*я, цю «Аллочку» звати – Алла Костянтинівна Кошелєва). Можливо, вона теж пам*ятає той випадок? Не знаю. Я ніколи не зустрічав цю жіночку, а знаю про неї лише зі слів моєї співбесідниці... людини, прагнучої засвідчити про те, що на черговий сеанс зв*язку Володя не вийшов через те, що його вже не було в живих... він загинув, а не перейшов на німецьку сторону, як це було почуто з телевізору.

 

*     *     *

 

Дуже багато життів забрала та війна.

І це не означає, що всі люди загинули від ворожої кулі, в боях, або були страчені нацистами. Гинули люди за різних обставин. Смерть Володі Кавказького не можна назвати геройською, але і не можна опустити той факт, що Володя був дійсним героєм! Ця загибель скоріше була безглуздою, але вона не надає нам права зневажати пам*ять про хлопця, який був не дуже маленьким гвинтиком «машини Перемоги»... Перемоги над нацизмом.

Тож, нащадки... родичі Володі Кавказького, радянського радиста-розвідника, мають всі права пишатись тим, що вони пов*язані з ним родинними узами.

 

Хай він спить спокійно, та нехай йому солов*ї співають пісень.

Помилкове судження про цього геройського хлопця має бути скасованим, а правда про нього має дійти до кожного куточка колишнього СРСР... бо я не знаю національності Володі... звідки він родом... яке місто або село було його домом.

Просто, хай всі дізнаються про те, що був такий партизан. Був такий розвідник... радист. Був такий боєць... був такий хлопець.

 

І хай всі знають, що він не заплямував свою честь.

Він – патріот! Він – герой!

Вічна пам*ять герою!

 

А моя співбесідниця, мешканка м.Запоріжжя, Остапенко Любов Павлівна, якій тоді було шістнадцять років... вроженка села Мордвинівка, Запорізької області, Мелітопільського району, вважає що висвітлення правди про факт загибелі Володі Кавказького, якого вона пам*ятає до теперішнього часу, є одним з її життєвих завдань. Бо сьогодні, скоріше за все, лише вона одна знає цю правду і здатна «відмити», заплямоване домислами, але відверто чисте ім*я героя, що поклав своє життя на алтарь Перемоги над нацизмом.

Велика їй шана за цей вчинок. Хай Всевишній надає їй здоров*я та душевного спокою. Хай вона знає, що з цим саме завданням, як і з багатьма іншими, вона впоралась на «відмінно».

Подякуємо їй разом!

 

 

 

 

Юрій Самсика.


Комментарии
Нет комментариев
Чтобы добавить комментарий, вам необходимо зарегистрироваться или войти